A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Іване-Пустенська громада
Тернопільська область, Чортківський район

Історія села Іване-Пусте


 

(історія села)


Історія України – складова всесвітньої історії. Вона вивчає події, що відбулися на терені сучасної України з моменту появи тут людини і до сьогодні.  Протягом багатьох століть у жорстокій боротьбі з численними ворогами – кочовиками, монголо-татарськими й турецько-татарськими завойовниками, - під владою Литви, Польщі, Угорщини, Росії, Австрії український народ відстоював право на своє існування, власну мову, культуру. Обов’язок кожного громадянина України знати власну історію.

Але крім історії власної держави потрібно знати ще й історію власної маленької ”батьківщини”, тобто історію власного міста, села, маленького містечка чи хутора, адже велике починається з малого. Вичення такої історії – наш святий обов’язок, адже це пам’ять про покоління людей, що дали нам життя та свободу, це  маленька частинка кожного із нас. Слід зазначити, що власне історія всієї країни, наче фреска, складається із історій окремих сіл та міст, без вивчення яких  ми не зможемо скласти цілісну та повну картину загальнодержавної історії. Крім того, історія окремих регіонів нашої держави,  незважаючи на розмір їхньої  території, є однаково важливою і саме тому  не потрібно нехтувати минулим малих населених пунктів. Варто також відмітити, що кожне  місто, село, висілок, хутір мають досить цікаву та  давню історії. І деколи, непомітні на тлі загальнодержавної  історії, малі населені пункти несуть  не менш важливу інформацію та історичні дані, ніж значні історичні центри, такі як Київ, Львів та ін.  

З усього цього випливає, що дослідження історії власного населеного пункту є не марною тратою часу, а досить важливою справою, що дозволить поповнити як власні знання із історії свого народу, так деколи може дати зовсім неочікувані факти, що здатні  повністю змінити наукові погляди на минуле того чи іншого регіону.  Такі  випадки траплялись в  історичнїй практиці досить часто. Хоча  дослідження минувшини справа досить важка і вимагає багато часу та зусиль, але від цього вона стає не менш потрібною. Можливо саме тому багато дослідників працює на цій ниві.

Вивченням історії мого села в контексті загальної історії регіону, зокрема історичного минулого Поділля  та Південної Галичини займалося багато істориків та дослідників у різні часи. Для вичення історіографії будь-якої  місцевості потрібно вивчити загальну історію краю, тобто області та району, а вже потім в аспекті цієї історії вивчати історіографію власного населеного пункту.

Отже, як вже було сказано, село Іване-Пусте, знаходиться на півдні Тернопільської області. Дана область, разом із Львівською та Івано-Франківською, є частиною  території Галичини, але історично склалося, що наша місцевість часто переходила від однієї держави до іншої. Цей західноукраїнський регіон внаслідок політичних подій в історії України, що призводили до поділу українських земель, починаючи з XIV століття підпадав під владу Польщі, Литви, Австрії,  Росії , Польщі,  Радянської імперії.

 Тернопільщина – древній край поселень праслов'ян.  Сліди існування людини на її території сягають доби раннього палеоліту (понад 100 000 років тому). Східні слов'яни, які заселяли сучасну територію України, в IV столітті н. е. утворили велике об'єднання племен, відоме під назвою антів. Пам’ятки даного періоду у моєму селі вивчали під-час розкопок у 1960-1985 роках  представники Київського історичного музею (керівник експедиції Ганіна Оксана Давидівна). Виявлено  стоянки трипільських поселень. Внаслідок розкопок, проведених даною експедицією у 1960-1985рр., знайдено ряд жіночих бронзових прикрас, багато глиняного посуду, бронзові наконечники стріл. Крім  пам’яток, залишених нам від скіфських племен, знайдено також зразки посуду та сільськогосподарських знарядь праці археологічної культури шнурової кераміки і так званого фракійського гальштату, яку датують ХІ-VIІІ ст. до н.е., тотбо передскіфським періодом раннього залізного віку.

Є відомості, що археологічні дослідження проводилися в даному регіоні значно раніше. Так, наприклад, у 1877 році проводила  розкопки на теренах села польська археологічна експедиція під керівництвом Кіркора. В результаті даних досліджень знайдено багато зразків мальованого посуду та амулетів, що відповідає часу  перебування скіфських племен  на даній території. 

В IX столітті східнослов'янські землі об'єдналися в єдину державу Київську Русь, яка була могутньою державою середньовічної Європи. Про інтенсивність заселення в цей час території області свідчать біля 300 давньоруських городищ та невеликих селищ, понад 100 некрополів X-XIII століття. Наприкінці XI століття на території сучасної Тернопільщини виникли удільні князівства – Теребовлянське та Шумське, які пізніше об'єдналися і увійшли в Галицько-Волинське князівство. Росту сільських поселень та міст сприяли вигідне географічне розташування, сприятливі природні умови, родючі землі, зручні транспортні шляхи і водні артерії (ріки Дністер, Серет та ряд ін.). Широкого розвитку набувають ремесла і торгівля. Основними предметами торгівлі були хліб, худоба, мед, віск, риба, ремісничі вироби. Важливу роль у житті Київської Русі з огляду на її географічне розташування відігравала зовнішня торгівля. Регіони поблизу Дніпра слугували дорогою для торгівлі між Cкандінавією та Візантією. Торгівля зі Сходом і країнами Центральної та Західної Європи відбувалася переважно через Галичину. Монголо-татарська навала значно вплинула на географічний розподіл цієї торгівлі. Комерційні відносини між Придніпров'ям. і Візантією занепали, натомісь зросла торгівля зі східними країнами. Зокрема, важливим було переміщення центру економічної активності та політичної сили з Києва до західних міст, зокрема Галича та  Володимира, а пізніше –  до Львова. Річка Дністер замінила Дніпро як головну торгівельну артерію між українськими землями і Чорним морем. Галицькі купці торгували через чорноморські порти не лише з Візантією, а й із різними італійськими і французькими містами, зросла також торгівля з Угорщиною, Молдовією, Польщею та Німеччиною.

 Повстання Богдана Хмельницького (1648 р.) призупинило українську торгівлю із Заходом через Польщу і балтійські порти. Ця торгівля відновилася в останній третині XVII століття в західній частині України, яка залишилася під Польщею.

Ці а також ряд інших досліджень внесли свій вагомий внесок у вивчення загальної історії як села, так і регіону в цілому.

Підсумовуючи сказане, варто зазначити, що дана територія досить багата археологічними пам’ятками різних історичних епох, але вони лише частково вивчалися у другій половині ХХ ст. Однією із таких дослідників була вищезгадана експедиція Ганіної О.Д., що вела дослідження від імені Київського Історичного Музею протягом 1960-1985 рр.У ході вищезгаданої експедиції виявлено також ряд археологічних знахідок періоду Київської Русі. На даній території не простежується речових пам’яток більш пізнього періоду. Проте ми можемо знайти певні спогади про наш край у польських джерелах. Це пояснюється тим, що Галичина, а отже і дане село тривалий час перебували під впливом Речі Посполитої. Серед таких джерел можуть бути зокрема хроніки, описи панських дворів, мирні договори  та інші земські документи, що регулювали життя тогочасного суспільства.


Загальні відомості про село. Археологічні  знахідки на території Іване-Пусте. Історія населеного пункту в часи Сердньовіччя.

Село Іване-Пусте лежить на Волино-Подільському плоскогір’ї на висоті 245-294м. над рівнем моря у межиріччі Дністра і Збруча. Село  знаходиться на віддалі 25 км від районного центру – м.Борщова та на віддалі 140 км від обласного центру – м.Тернополя.

У західній частині села розміщена залізнична станція, яка є кінцевою станцією на залізничній вітці Вигнанка -  Іване-Пусте. Залізнична колія була прокладена до села ще в роки панування тут Австро-Угорщини в 1898 році, приблизно в цей же час було побудовано вокзал.

Як  свідчать археологічні історичні знахідки, життя тут існувало вже в період неоліту (кам’яного віку). Дослідник Ярослав Пастернак у статті „Західне Поділля на заранні історії”[1] пише „...(4500-1500р до н.е.) внаслідок зміни кліматичних умовин населення Західного Поділля, як і всієї України та взагалі Європи, перейшло з кочівного на осілий скотарсько-хліборобський спосіб життя. Воно стало будувати тривні житла, навчилося виготовляти глиняний посуд і полотняну одежу та з розвитком віри в позагробне життя більш дбало про своїх покійників”.

Головну групу залишених неолітичним населенням пам’яток  становлять глиняний посуд, як цілий так і його уламки, із різнобарвним мальованим орнаментом, що його знайдено в 58 населених пунктах чортківської округи, серед яких названо й село Іване-Пусте. Така кількість знахідок виразно вказує на значний приплив нових поселенців з середнього Подністров’я та Побужжя. Це були представники трипільської археологічної культури, яких вважають предками сучасного українського народу. Територія, заселена даними племенами становила західну частину розлогих рівнин між Дніпром та Карпатами.

На території села, зокрема в його північно-східній частині, експедицією Київського історичного музею (керівник експедиції Ганіна Оксана Давидівна) виявлено стоянки трипільських поселень. Внаслідок розкопок, проведених даною експедицією у 1960-1985рр., знайдено ряд жіночих бронзових прикрас, багато глиняного посуду, бронзові наконечники стріл, викопано та відправлено на дослідження в Київ піч-домницю для виплавки міді, знайдено гончарну піч та зерна проса.

Бронзові речі знайдено в 1958р., коли в східній частині села колгосп проводив розчистку території під ставок.

В поселеннях трипільців, в тому числі тих, що знаходились на території сучасного с.Іване-Пусте, вперше знайдено металеві вироби, здобуті внаслідок торгівлі із іншими племенами. Серед них ми можемо знайти мідні шила, кинджали, бритву, різні прикраси, зокрема намисто.

Пізній палеоліт - це період наступу північних народів на наші землі, які в історії поділяють на три хвилі. Серед пам’яток того часу на даній території слід виділити залишки  такої археологічної культури, як культура шнурової кераміки, а саме кам’яні бойові сокири, одну з яких знайдено в с. Іване-Пусте.

На зміну  кам’яному вікові прийшла бронзова епоха, а потім і залізний вік. У VIст. до н.е.  на дані території прийшли скіфи (за відомостями інших джерел скити). Залишки поселення того часу збереглися і у Іване-Пустому.

Серед унікальних пам’яток того часу в Борщівському районі є виявлена на околицях села Іване-Пусте кам’яна миска, знайдена  внаслідок господарських робіт та бронзовий казан, що сьогодні перебуває у експозиції Краківського краєзнавчого музею.

 Період бл.800-1340рр. у історії України становлять княжу добу або ж раннє середньовіччя. Саме на цей час припадає поява неукріплених поселень. Залишки одного із них знайдено  на полі біля села, воно датується XIIIст. Це був період створення перших феодальних маєтків, залишки яких збереглися у с.Кудринці, Кривче, Окопах.

Землі західного Поділля входили до складу Галицько-Волинського князівства. Вони були досить густо заселеними. Часто зазнавали набігів монголо-татар. Після смерті у 1340р останнього князя із роду Романовичів, дана територія переходить  під владу польського короля Яна Казимира, аз 1349 по 1393рр. перебували під владою Ольгерда, братів Коріатовичів, потім литовського князя Вітовта та Свидригайла. Дана епоха відзначається як період посиленого розвитку феодалізму. Місцеві феодали контролювали практично всі території, створюючи великі землеволодіння та маєтки. Не становили винятку і  території сучасного с. Іване-Пустого.

Із 1434 року землі села потрапляють до складу Речі Посполитої, а після першого поділу Польщі у 1772 році переходять до Австро-Угорщини.

Як відомо, давні села виникали в долинах річок. Не становило винятку і вказане село. Так спочатку воно будувалось у долині річки Рудіки, що була правою притокою р. Збруч. У долині річки росло багато верб та лози. Відомо, що у давньоукраїнській мові верби називали „івами”. Можливо саме від цього і походить назва села, тобто „Іване”. Пізніше русло річки пересохло і сьогодні на її місці залишився лише невеликий  струмок. Друга частина назви пов’язана із такою легендою. Із розповідей старожилів відомо, що приблизно наприкінці XV-початку XVIстоліть у селі була досить сильна епідемія чуми. Внаслідок епідемії померло майже все населення села і люди, що проходили через село говорили, що Іване уже пусте. Саме з цим пов’язують появу другої частини назви села. Перекази свідчать, що пошесть чуми відступила лише тоді коли на всіх чотирьох сторонах села було встановлено освячені у місцевій церкві хрести.[2]

Існують, звичайно й інші версії щодо заснування села та походження його назви. Зокрема, за розповідями старожила села Касіяна Миколи записано такий переказ.

Ще в період татарського лихоліття, втікаючи від орди, у густому лозняку, що був у долині річки поселився селянин, якого звали Іван. Він проживав сам, тому прозвали його Іван Пустий. Згодом на цьому місці було створено поселення, що отримало назву Іване-Пусте.

Із розвитком село  переміщалось із долини на північ в напрямку лісу, але поступово ліс викорчували і на сьогодні від нього залишилась лише невелика смуга.


Історія села  у ХІХ столітті.

Більша частина  земель, лісів, пасовищ належала поміщику. У 1846р.в селі було 185 кріпацьких дворів, крім того 51 родина жила в дворі графа Боровиковського. Сума грошового податку державі із селі становила 616 золотих ринських. Селяни, окрім податків виконували різні повинності у маєтку графа. Так, наприклад кріпак Бучковський Степан, який мав 2 морги поля, платив поміщику 0,3 ринського грішми. Крім того, він повинен був відробити 12 днів панщини, зокрема 6 днів відпрацювати на панщині кіньми або 42 дні пішо, 14 днів волами або 57 днів пішо (тобто не використовуючи тяглову силу[3]).

Визвольна війна 1648р. була всенародною. Іван Крип’якевич, у своїй книзі [4] пише:

“ … В 1648 році вся Україна, починаючи з Лівобережжя і аж до Карпат, була охоплена народним повстанням, усюди піднялися маси селян та залежних і повели гарячу боротьбу за визволення з-під шляхетського гніту. Головною і вирішальною силою визвольної війни було  селянство – основний і найчисельніший клас феодального суспільства”

Не оминула хвиля народної боротьби і Поділля, в тому числі й Іване-Пусте. Особливо активізувався рух селян тоді, коли загони Максима Кривоноса підійшди до Кам’янця-Подільського. Було вигнано польського економа, селяни вливались у козацькі війська, грабували та палили польські маєтки. Це не залишилося поза увагою польського уряду: на Поділля було направлено кілька каральних загонів польської армії, один із яких розміщувався поблизу міста Кам’янця-Подільського. Саме на початку 1653 року під час  набігів польських військ село зазнало жорстокого спустошення. Свідченням про агресію польської армії можуть служити такі слова польського поета О. Твардовського: “ Ні на  яку стать не вважав розлютований жовнір, ні на дівчину, ні на вагітну жінку, ні на невинних дітей на грудях матерів. Головний верховода Стефан Чарнецький, який своєю жорстокістю проти “черні” перевершив Ярему Вишневецького, проголосив клич: на розплід не залишати русина”.[5]

Як відомо, село знаходиться біля шляхів на Кам’янець-Подільський, Хотин та  Заліщики. Восени 1653 року по цьому шляху на Поділля проїжджав польський король Ян Казимир із своїм військом. Під Жванцем вони розклали укріплений табір. Внаслідок цього походу польська армія знову піддала село  значному спустошенню.  Пізніше село зазнавало грабуваня від польських жовнірів під керівництвом Ходкевича, а також турецьких навал.

Місцеві селяни здавна вели землеробський спосіб життя. Після скасування панщини на захіно-українських землях у 1848 році із 1320 гектарів орної землі  поміщику належало 720 гектарів, церкві-18 гектарів, а решта (близько 582 гектари)-селянам.[6]

Перебуваючи у складі Австро-Угорської імперії селяни, з роками, біднішали. З’являлися заможні люди та зовсім безземельні, які повинні були служити в наймах у місцевих панів. З часом розпочалася хвиля еміграції, що не оминула й Іване-Пустого.

 Напередодні Першої світової війни село покинуло сорок чоловік, що в основному виїхали шукати кращої долі у Канаді та США. Австрійський уряд мало, а якщо фактично, то взагалі не приділяв уваги розвитку культури, освіти, медичного обслуговування на нашій території. Так, наприклад, лікаря у селі не було зовсім, як і вчителів та й самої школи, читальню “Просвіти” створено  на початку 20-х рр. ХХ ст. Проте, уже в 1858 році (за указом №10960 від 16.03.1858) було засновано двокласну школу. За даними  архіву, у 1866 році дітей шкільного віку було у селі 77, проте у школі навчалось всього лише 42 учні. Сама школа розміщалась у старенькому приміщенні та в найманих селянських хатах.

 


Іване-Пусте в період 1914 -1939 років.

Із війною 1914 року у село прийшли нові лихоліття. Із села на фронт  добровольцями пішло понад 100 чоловік,  проте повернулось  менше половини, а 12 з них стали інвалідами. Незважаючи на воєнні дії, війна принесла у село хвилю національного пробудження. У селі організовано спортивно-військове товариство “Січ”, яке згуртувало досить велику кількість свідомої молоді. Очолював її Іван Шмиглик. Учасниками збройних формувань визвольної боротьби 1914-1920рр. були й уродженці села:

  •  Гнатюк Яків
  • Кушнірик Іван (певний період був булавним УГА)
  • Чубей Павло
  • Андрійчук Михайло та ряд інших[7];

За спогадами односельчан у склад армії Січових Стрільців  восени 1916 року добровольцями пішли Пилипик Аксентій Гнатович, 1899р. народження та Николаїшин Іван Васильович,1898 р. народження. Згодом вони поповнили ряди УГА, а повернулись у рідне село наприкінці 1918 р.

Наприкінці першої світової війни на руїнах Австро-Угорської та Російської імперій воскресла доба української нації, покликавши до життя  у Західній Україні ЗУНР до злуки з УНР, що відбулася 22 січня 1920 р. У зв’язку із цією подією у селі відбулись деякі зміни на краще, появилась певна свобода. Але даремно сподівалися громадяни новоствореної держави на вільне життя на рідній землі. На західну Україну, яка століттями стогнала під ярмом поневолювачів, вдерлися польські загарбники. Добре озброєні війська генерала Галлера створили  для Галицької Армії критичну ситуацію, що вимагала радикальних рішень. Було прийнято рішення про відступ на південь, для об’єднання із військами УНР.

 Крім того із сходу наступали війська білогвардійців та Червоної армії. Останні перебували у селі у 1920 році, проте не змогли тут закріпитися.

Внаслідок Ризького договору 1919 року Західна Україна та Волинь потрапили під владу Польщі. Польський уряд проводив  колонізаторську політику,  намагаючись всякими засобами  провести тут політику ополячення. Для прикладу можна навести той факт, що український селянин не мав права купити шматок землі, яку продавав  поміщик із свого маєтку. Натомість найкращі за родючістю землі діставалися вихідцям з Центральної Польщі, що переїжджали сюди разом із своїми родинами. Внаслідок такої політики майже біля кожного села створювались так звані мазурські колонії. Саме така колонія появилась біля села Іване-Пусте у середині 30-х років ХХст.

Вона складалась із 35 добре впорядкованих дворів із цегляними будинками та господарськими приміщеннями, криницями, городами та садами. Незабаром тут було відкрито простору двоповерхову школу (це в той час коли в селі не було ніякої школи), потім закладено перший камінь під будівництво костела. Даний хутір отримав назву “Януфка Слонечна”(в перекладі з польської мови означає Іванівка Сонячна). Слід відмітити, що відносини між селянами та колоністами не завжди були приятельськими.

Крім мазурської колонії у селі було 28 родин польських. Всіляко репресувалась українська мова і культура. У селі збудовано ”постерунок”, в підвали якого кидали українських патріотів. Особливо небезпечних засилали в каземати Берези Картузької. Ув’язнений там був Греськів Микола Петрович. Він повернувся додому в 1939 році після приєднання, внаслідок договору Молотова-Рібентропа, Західної України до УРСР, довгі роки працював потім старшим бухгалтером заготзерно.

У 1936 р. розпочато  будівництво нової школи. Воно велось за рахунок держави, так як сільська школа була польською, то була так звана ”чотириклясова школа“  і містилась вона в старому приміщенні, якого давно вже не  має, і в сільських хатах. Польські власті проводили політику ополячення. Вчителі переконували дітей, що вони не українці, а русини, і земля, на якій вони живуть називається Малопольська. Людей з вищою освітою у селі фактично не було, так як селянинові було не під силу оплачувати за навчання. У пам’яті людей збереглись прізвища вчителів як Мисловський, Грабовський, Андрусівна та Анастазієвська. Поляки об’єднувалися у свою організацію “Сокіл”, був у них власний клуб, а також цегляний завод.

Окрім рільництва, селяни займались садівництвом, як додатковий промисел розвивалося бджільництво. Землю обробляли в основному кіньми  та звичайним сільськогосподарським реманентом, зокрема плугами, боронами та іншими знаряддями. У 30-х роках почали появлятись машини-молотарки,одна з таких була у місцевого коваля Чубея Павла. За сприяння товариства “Просвіти” у селі з’явилась  ще одна молотарка та сівалка, якою селяни користувалися по черзі. Як і в більшості сіл Поділля, у Іване-Пустому зберігався звичай  так званої толоки (суть полягає в тому, що все село сходилося до одного із своїх односельчан і виконувало різного роду роботу, наступного дня така толока відбувалась у іншого селянина і т.д.). Толоками виконували багато  сільськогоподарських та будівничих робіт. Основна маса селян було середнього достатку, проте посилювалось майнове розшарування. Тому для декого єдиним способом вижити стала еміграція за кордон. В період польського панування наше село покинули більш ніж тридцять чоловік. Проте було ряд заможних селян, що зуміли пристосуватися до важких умов польського панування. Ці селяни-господарі зуміли накопичити свій капітал та створити міцне та успішне господарство  власними руками та мозолями. Саме ця еліта села і зазнала найбільшого переслідування за часів  масової колективізації українського села: більшість із них були репресовані у Сибір, а землі їхні  “добровільно” передані у  земельні фонди новостворених колгоспів.

У 1938 році сільська громада розпочала будівництво нової церкви. Але, на жаль, згоди щодо вибору місця під фундамент нової святині не було. Саме тому робота просувалась досить повільно і справа далі фундаменту не пішла. Стосовно коштів на фундамент, то за свідченнями старожилів вони збиралися від продажу яєць, які кури знесли в неділю. Роботою керував комітет, в склад якого входило:

  • Кушнірик Іван - голова села,
  • Кушнірик Василь,
  • Кушнірик Никифор,
  • Чубей Василь,
  • Бойко Кирило,
  • Бурачик Іван,
  • Кузимка Дмитро,
  • Качківський Йосип

Що ж стосується культурного життя в селі то всю культурну роботу  серед місцевого українського населення проводила “Просвіта”. Поширення просвітянського руху у Борщівському районі припадає на початок 90-х років ХІХ століття. Так у 1891 році у Борщеві засновано читальню, а у 1892 році розпочато діяльність просвітянців у моєму селі. Уже на 1908 рік у районі діяло 52 читальні “Просвіти”. Іване-Пустенська вітка “Просвіти” нараховувала понад сто чоловік. Особливе піднесення  у діяльності “Просвіти” наступило після виникнення у селі  молодіжного спортивного товариства  “Січ”. За ініціативою січовиків почалось спорудження будівлі для читальні “Просвіти”. Будівництво  велось власними силами на пожертвування односельчан. Чимало сил цій справі віддали славні вихідці нашого села, що пізніше  зайняли високі духовні чини, тоді ще студенти духовної семінарії. Це майбутній  ректор Станіславської духовної семінарії Аксентій  Бойчук  та місіонер єпископ Степан Вепрук. Дана споруда і справді існувала, проте загинула під час пожежі. Сьогодні на її місці знаходиться пам’ятник воїнам-односельчанам. Будинок представляв собою скромну сільську хату, проте  тут був зал і сцена, у бічній кімнаті колись розміщувалась кооперативна крамниця, а потім бібліотека. Незважаючи на свої розміри, дана споруда була справжнім культурним центром села. Найбільший розвиток “Просвіти”  припадає на середину 20-х ХХ ст. Кількість  членів  організації значно зростає за рахунок створення молодіжних організацій, зокрема “Пласту” та  “Лугу”. Діяльністю даних об’єднань  тривалий час  піклувалися  Боднарчук Микола, Клим Степан, Кузимків Дмитро, крім того багато років головою  організацій був отець Чолган.

Організація “Пласт”, що активно діяла у 1928-1930 роках, об’єднувала кращу молодь села. Приймали в дану організацію строго за згодою батьків  та з вимогою  дотримання статуту організації. Пластуни мали свій стрій (форма),  займались спортом, вивчали історію свого краю і взагалі були досить культурними та вихованими людьми: поважали старших, брали участь у масових культурних заходах, що проводились у селі. Тривалий час керівником організації був Никифорчин  Микола, а його помічником–Стефанчук Петро. Серед активних членів слід виділити  Паскарика Павла, Чопика Івана, Чубея Максима, Годійчука Івана та Кушнірика Івана.

На початку 30-х років на зміну “Пласту” прийшло громадське товариство “Луг”, що включило в себе майже всю молодь села. Це була багаточисельна та  досить активна у громадському відношенні  організація, що продовжила традиції “Пласту”, крім того “Просвіта” організовувала різні культурно-масові заходи.

Список членів організації “Луг”

  • Никифорчин Аксентій,
  • Семенів Павло,
  • Верм’янський Прокіп,
  • Яковишин Микола,
  • Греськів Михайло,
  • Грицин Петро,
  • Танасійчук Василь,
  • Дмитрик Петро,
  • Никифорчин Гриць,
  •  Недокус Степан,
  •  Кушнірик Петро,
  • Боднарчук Микола,
  •  Гордійчук Іван,
  • Остафійчук Іван,
  •  Пилипик Микола,
  • Дибик Петро,
  • Паскарик Павло,
  • Фочак Параска,
  • Чопик Настя,
  • Верм’янська Михайлина,
  •  Шиндирук Олена,
  • Ярема Олена,
  • Греськів Ганна,
  • Буркацька Наталя,
  • Гаврилюк Ганна,
  • Матіїв Марія,
  • Боднарчук Магдалина,
  • Антюк Параска,
  • Шупенюк Олена,
  • Соловій Параска,
  • Никифорчин Марія,
  • Яковишин Настя,
  • Синьків Ганна,
  • Никифорчин Іван,
  • Мороз Іван,
  • Касіян Гриць,
  • Борденюк Іван,
  • Гребінчик Марко,
  • Чаприк Василь,
  • Никифорчин Степан,
  • Никифорчин Аксентій,
  •  Прудивус Микола,
  •  Колодрубський Павло,
  • Никифорчин Олекса,
  • Гордійчук Андрій,
  • Добровольський Петро,
  •  Шистовський Василь,
  • Чопик Матей,
  • Бойчук Павло,
  •  Добровольський Яків,
  •  Бойчук Степан,
  • Чубей Танаско,
  • Клим Петро,
  • Марунчак Микола,
  • Клим Павло,
  • Никифорчин Михайло,
  • Бойчук Йосиф,
  • Бугера Степан,
  • Чубей Олекса,
  • Марунчук Михайло,
  • Яковишин Петро,
  • Чубей Павло,
  • Никифорчин Петро,
  •  Никифорчин Іван,
  • Семенів Петро,
  • Шистовський Кирило,
  • Никифорчин Василь,
  • Шмиглик Аксентій,
  • Крупчак Петро,
  • Чубей Василь,
  • Паска рик Яків,
  • Чопик Іван,
  • Чопик Матей,
  • Пуляк Дмитро,
  • Семенів П.,
  • Олексик Василь,
  • Чубей Мар’ян та інші.

При “Просвіті” діяли гуртки художньої самодільності. Славивися своїми виступами просвітянський хор, диригентами якого були Гомотюк (директор повітсоюзу) та місцевий дяк Боднарчук Микола. У репертуарі хору було досить багато різних пісень, як народних, так і відомих українських творів. Цей хор водночас був і церковним хором. Крім хору в той час у селі існував досить сильний драматичний гурток, що ставив  багато різних вистав. Підсумовуючи сказане, варто зауважити те, що постановка будь-якої вистави потребувала не лише тривалих репетицій та артистичності, а ще й дозволу  від старости села та від начальника польського гарнізону жандармерії (він  занаходився на вулиці Краківській), що не завжди вдавалося. Тривалий час старостою села був українець Бурачик, а згодом став поляк Пустановський.

Варто також зауважити, що “Просвіта”  не мала жодної державної підтримки, а існувала за рахунок членських внесків, пожертвувань, коштів, виручених від вистав, господарської діяльності. Незважаючи на це при “Просвіті” існувала бібліотека, невелика кооперативна крамниця. Крім того, частина коштів виділялась на потреби гуртків (в основному на придбання декорацій), на купівлю сівалки та молотарки, якими селяни  почергово користувалися, а також на спорудження будинку для повітового союзу української кооперації. У цьому заході взяли участь всі навколишні села. Освячення будинку було досить важливою подією, своєрідним українським святом. Даний будинок зберігся і до сьогодні, його звикли називати райсоюз, бо раніше там розміщувалась база Продрайсоюзу, потім магазин, а пізніше швейна майстерня.

Просвітянці були провідниками й у інших масових справах, зокрема в започаткуванні будівництва нової церкви. Свою роботу "Просвіта" призупинила в 1939р.

Добрі просвітянські традиції дещо відновились у 1941-1943р. Вони проявились у відродженні роботи гуртків, організації дитячих садочків, у прийомі на літо великої групи дітей з Карпат, що потепіли від стихійних бід. Така група перебувала в Іване-Пустому в 1942 році, коли старостою села був Шмиглик Максим.Значний вплив на формування свідомості селян мала підпільна організація націоналістів ОУН. Активним  організатором підпільних трійок у селі був Никифорчин Микола Микитович, 1912 р. народження. житель села. Вже в 1935р восени було 10 груп трійок. Вони  діставали  спеціальну  літературу, вивчали історію України, допомагали в  організації роботи товариствам "Пласту", "Лугу", "Просвіти". Кожен  член ОУН повинен був добре володіти вогнестрільною зброєю. Першими членами ОУН були Крайовський Кирило, Бугера Степан Петрович, Яковишин Микола Микитович, Никифорчин Михайло, Чопик Матей, Стефанчук Петро, Паскарик Іван, Поліщук Микола, Греськів Микола.

Добре була організована група ОУН при Союзі  споживчої кооперації, що очолював Дерешівський Роман. У 1938-1939 роках швидко почало зростати кількість членів ОУН, що згодом поповнили лави загонів УПА.


Село в період Великої Вітчизняної війни та в повоєнний період.

Восени 1939 року в часи Великої Вітчизняної війни західноукраїнські землі були об’єднані із УРСР в складі СРСР. Це, безперечно, дуже важлива подія в історії України, але вона, як і все мала , як кажуть, дві сторони медалі. З одного доку -  це торжество історичної справедливості, адже вперше за досить тривалий період  в українській історії  в одній державі  було об’єдано більшість етнічних територій нашого народу, з іншого боку західноукраїнські землі потрапили піл владу жорстокого сталінського тоталітаризму,  що був на той час в СРСР. Серед позитивних змін в селі слід виділити те, що було розподілено поміщицькі землі графа  Боровиковського, яких було 720 га, сільським комітетом , до якого входили Танасійчук  Гнат Іванович, Кузимків Дмитро Михайлович,  Гордійчук  Іван Пилипович, завершення будівництва нової школи, створення  споживчої кооперації, передача їй цегельного заводу, що належав польському товариству «Сокіл». Проте зразу  перестали працювати товариства «Просвіта» і всі молодіжні організації, що існували при ній. А невдовзі приступило до роботи НКВС. Були арештовані активні учасники життя села, зокрема Крайовський  Кирилло Семенович, Бугера Степан Петрович,  Яковишин Микола Микитович. Всі троє згодом розстріляні у Чортківській тюрмі. Крім того заарештовані Прудивус Степан,  Паскарик Степан Павлович, що працював завскладом та продавцем. Вони не повернулися додому, їх доля невідома. За незаконне зберігання зброї заарештовано Никифорчина Павла.

Взимку 1940 року в досить сильні морози було виселено польськизх колоністів. Очевидці розповідають, що біля сільської ради  зібралося майжа все село і, дочекавшись вечора, кілька возів направились до польської колонії. Без попередження та без підготовки люди збирали все, що могли взятии із собою. Близько півночі їх відправили на місцевий вокзал і відправили в невідомому напрямку. Як пізніше з’ясувалося– на Сибір. Тоді ж вивезли із села тих поляків, члени родин яких на той час служили в польській армії, або втекли на територію Румунії. Інші польські родини пізніше були переселені в Польщу. Перед війною із фашистською Німеччиною було арештовано чотирьох робітників залізниці:

  • Никифорчин Павло Іванович
  • Бойко Василь
  • Паскарик Петро Якимович
  • Гула Павло

Видала їх продавщиця залізнодорожного ларка за те, що вони, напившись хвалили Гітлера чи то пили за його здоров’я. Всіх їх разом забрали і про подальшу долю нічого невідомо.

На увічнення памяті загиблих у селі в 1942 році було зведено насип, який згодом  після звільнення від фашистів робітники НКВС та їх служба завзято нищили: скинули хрест, який через деякий час знову появлявся на своєму місці. Остаточно могилу зруйновано у 1958 році.

Окупація села фашистами проведена 8 липня 1941 року. Прихід їх ознаменувався неординарною подією. За доносом поляка арештували трьох чоловік, зокрема Паскарика Матея Якимовича, Гаврилюка Якова Семеновича, Вівчара Теодора. Паскарику Івану вдалось уникнути арешту. Усіх їх мали повісити. Яків Гаврилюк згодився провести німців до  Паскарика Івана, проте по дорозі втік і тривалий час переховувався у сусідьому селі Залісся у сестри. Розлючені таким вчинком  фашисти вирішили повісити хоча б двох, що залишилися. Проте люди, зійшовшись усім селом, провели переговори із окупантами. У переговорах брали участь Кушнірик Іван Васильович, Танасійчук Павло, що володіли німецькою мовою. Саме вони відговорили німців від акту розправи, всіх було помилувано, а  Кушнірик Іван був обраний комендантом Мельниці-Подільської.

Але це були поодинокі випадки, тому більшості людей не вдалося уникнути розправи гестапо. Були арештовано у 1942 році  інтелігенцію села. Частина із арештованих було розстріляно, а інших чекав холодний Сибір. Прийшовши в село, німці зразу встановили ряд податків. Зокрема було окільцьовано всю худобу, селянам заборонялось молоти зерно на жорнах, люди сплачували податки за землю ( 3 центнери від 0,6 гектара).

Проте, незважаючи на важку ситуацію, людські серця не зачерствіли. Саме тому, коли в 1942 році у Карпатах була повінь, то в селі перебувала група дітей (60 дітей різного віку) із постраждалих регіонів (в основному Коломийщина).

 Поряд із репресіями на нашій території окупанти також практикували вивіз  молодих людей на примусову роботу до Німеччини (це так звані остарбайтери). Більшість із них повернулася, проте були й такі, що більше не побачили рідної землі. Незважаючи на гніт нових властей у селі все ж  велася культурна діяльність. Значну роботу  в напрямі культурного та патріотичного виховання молоді проводило товариство „Відродження”, активно діяла жіноча громада на чолі з Олесюк Ганною Василівною.

 У квітні 1944 року село було звільнено від фашистської окупації. Із приходом нової влади люди опинились у надзвичайно складній ситуації. Було оголошено загальну мобілізацію до лав Червоної Армії, частина чоловіків пішла на боротьбу з фашизмом, а інші залишилися у лавах УПА, що діяли на території району і входили до складу військової організації „Лисоня”.

 У лавах  Радянської армії брало участь 254 вихідці із даного села, з  яких 92 чол. не повернулися із стежок війни живими. Імена загиблих односельчан викарбувано на меморіальні плиті пам’ятника, встановленого на їх честь біля школи у скверику. Додому повернулися 162 воїна, з них 15 інвалідів.

У лавах УПА воювало близько 60 чол., в основному молодь. Мало хто з них залишився серед живих бо на ліквідацію загонів УПА було відправлено чималі військові сили працівників НКВС, що неофіційно називали рубашниками, яструбками.

У 1944 році вдома убито Бойка П. І., при перестрілці загинув СеменівІ.П. та його мати, при огляді зброї випадково загинув Пилипик В.П. На Гермаківському полі, поблизу села, застрелили Цюника І.С., Вівчар С.Т. був убитий у лісі.

 В подальші роки терор продовжувався. Так в наступний рік  було вбито більш як 25 жителів села, пізніше ще більше 30 чол. За  свідченнями старожилів та свідків тих кривавих подій за свободу власного народу загинули (роки  не встановлені) Пуляк Я. П., ГребінчукІ.М., Никифорчин М.М., Бойко С.І. - у Збручанському (Новосілці)Їх задушили газом у невеликій печері “Цапова нора’’. Трупи вбитих НКВС виставляло під будинком у  себе для впізнання, а потім вивозили в долину за Мельницю (тепер там фабрика “ Світанок”), де їх розтягали собаки, зрідка рідним вдавалося їх звідтіля викрасти .

У загонах УПА була сувора дисципліна, жорстоко карали за відступництво, зраду. За такою підозрою були страчені Крайовський Степан Дмитрович, стрибок; Чубей Віра Василівна, член ОУН-УПА, Паскарик Павло Матейович, член УПА, здався, Крайовська Анна Миколаївна і син Василь Дмитрович, Волощук Іван – за доноси, Гурлик Іван Васильович здався. Царинний Степан і Царинний Михайло Юрковичі, Яцків Іван Олексійович, лісник, - за доноси.

 Як донощиків страчено  двох братів Берницьких, Тостановського Степана та ще 9 поляків.

Кінець 40 - початок 50х рр.  були роками жорстоких репресій. Покінчивши з УПА, НКВС проводило арешти та виселення населення з будь-якої причини. Про агресію НКВС сідчать такі факти:

  • у 1952 році в Чортківській тюрмі загинув Кузимка Іван Дмитрович;
  • Тостановський Іван Васильович був застрелений у себе на городі;
  • Бойчук Катерину солдати вбили у її хаті;
  • Бойчук Наталю Павлівну 10 квітня 1946р. застрелив солдат, коли та йшла на толоку;
  • Бойчука Степана Миколайовича розтріляли у серпні 1944 р. тому, що місцева єврейка-медсестра сказала, що рани на ногах він зробив сам, щоб не йти до армії;
  • Кушнірик Іван Васильович, сільський активіст. Під-час німецької окупації був комендантом у Мельнице-Подільській, розстріляний  військами НКВС навесні 1944 р.;
  • Никифорчин Іван Павлович - закатований МБД у 1950р.
  • Гуцуляк Петро Миколайович розстріляний НКВС;

Проводилися репресії і в повоєнні роки. Бойчук Аксентій, священник, ректор Станіславської семінарії, отримав 10 років таборівБойчук Йосип, брат Бойчука Аксентія, священик, відбував ув’язнення в концтаборі, повернувся разом із братом в село Шмиглик Максим Якович був арештований в армії, суджений на 10 років за те, що був при німцях старостою села, хоч нічого злого нікому не зробив, повернувся додому, помер у 1979 році; Бойко Микола Семенович повернувся з полону і був засуджений на 10 років, вернув додому, але швидко помер. Чубея Василя Марковича судили в армії на 10 років, пропав безвісті. Випрук Степан відбув 10 років заслання  -  греко-католицький єпископ, аргентинський пенсіонер, доживав віку тут, у селі. Ось так свавільно поводились “визволителі”.

Жорстоко сталінський режим розправився із всіма, хто мав будь-яке відношення до УПА або бажав свободи свого народу. Засуджені брати Колодрубські Павло і Степан Дмитровичі на 10-15 років і вислані в Сибір, після відбуття терміну покарання оселилися в Кривому Розі. Степан там і помер в 1993 році, Павло вернувся у рідне село, де помер в 1992 році. Піймали Боднарчука Івана Миколайовича, судили на 15 років, у 1951 році арештували його брата Василя, за зв’язки з УПА отримав 8 років, кару відбували на засланні. Після звільнення із заслання стали священиками, дослужились до високих санів. Василь – був владикою, помер в дорозі внаслідок серцевого приступу, похоронений на місцевому цвинтарі поряд із могилою своєї матері, отець Іван проживає у м.Тернопіль. У 1947 році були вивезені у Сибір із конфіскацією майна Николаїшин Микола Васильович з жінкою з двома дітьми, вернувся він з дочкою, жінка і син померли в Сибіру; Николаїшин Степан Тимофійович з родиною, вони повернулись; Крайовський Степан Іванович з родиною, помер в Сибіру, лишилась дочка там. Колодрубський Дмитро Михайлович з жінкою, повернулись, померли тут. Суницька Варвара Федорівна з двома дочками повернулись. Мати померла, дочка Магдалина Сосновська (чоловік її член УПА, сам із Панівець, зустрілись і побрались на засланні) живе тут, сестра її Ганна – у Львівській області. Грецький Йосип Іванович з родиною, вернулись, померли в Борщеві. Прудивус Іван Микитович з родиною, повернулись, померли, син і дочка живі. Паскарик  Докія Миколаївна з тестем Якимом (72- річним), сином і дочкою, вона з сином повернулась, тесть помер, дочка там вийшла заміж і залишилась. Цюник Степан з жінкою повернулись; Мостов’як Григорій Степанович, помер 1994 р., дочка та жінка, повернулися. ЕндричкоАнатолій Казимирович з жінкою, повернулись, повмирали тут. Паскарик Марія Іванівна була засуджена на 25 р., повернулась, живе у селі. Пістинчук Олена Семенівна  вивезли разом з матір’ю, померла на засланні; Пістинчук Параска Василівна повернулась, живе у селі. Шмигельська Ганна Миколаївна, Шмигельський Михайло повернулись з трьома дітьми, син і дві дочки, що народились у Сибіру, син живе в Борщові, дочки у селі, Шмиглик Христина з дочкою Ганною, що привезла маму в домовині і тут похоронила, сама ж жила в батьківській хаті, але пережите  зламало її психічно і вона в 1994 році покінчила життя (повісилась у хаті); Пилипчук Ганна Василівна- повернулась у рідне село; Василишин Марія Михайлівна була засуджена на 25 років, за те, що в неї знайшли в хаті криївку, повернулась, дожила віку тут. Бучковська Марія Максимівна засуджена на 10 років за зв’язки з УПА, після заслання з чоловіком поселилась у Вінницькій області. Пістинчук Тетяна за сина в УПА засуджена на 10 років, померла у тюрмі у Львові. Покарання відбували Олещук Ярослав Данилович, Соколова Євгенія Андріївна, Токарик Роман Іванович. Щоб не попасти у Сибір довго переховувались, ночуючи то в добрих людей, по під відкритим небом Пуляк Докія з малолітною дочкою Марійкою, чоловіком і братом загинули в УПА. Усі родини, які були зв'язані з УПА, були репресовані. Щоб уникнути репресій, виїхав на роботу в шахти на Урал Урсуляк Михайло Степанович, повернувся. За куркульство вивезли Крупчака Василя Михайловича з жінкою і дочкою, повернулись; судили на 10 років Кушнірика Никифора Івановича, Стефанчука Миколу Івановича, Дутку Василя Миколайовича, наймита, якому господарі залишили майно, Випрука Григорія Івановича. Число репресованих доповнює група студентів Львівської політехніки,  яких судили за антирадянську підпільну діяльність у 1952 році. Бучковський Василь Максимович і Чубей Володимир Петрович дістали по 25 років (загрожувала найвища міра покарання), Мішко Зіновій - 10 років. Усі звільнені з місць позбавлення волі у 1956 році. Чубей В.П. живе в селі, Мішко З.П. - в Тернополі, Бучковський В.М.- у Київській області. Васьків Б. М. і Бойчук Г. Й. тоді ж були виключені  із інституту і постійно перебували під наглядом спецслужб НКВС.

Кожне таке ім’я – це окрема історія, окрема трагедія, що може дати нам лише приблизне уявлення про ті страшні часи.

У лютому 1948 року одноосібні господарства „добровільно ” примусово об’єднувалися у колгосп, що назвали  „Імені 30-ти ліття Радянської Армії”. Площа  угідь господарства становила 1239 гектарів орної землі, середня врожайність була 4,8 центнера з гектара; налічувалось 12 голів ВРХ, 8 свиней, 10 овець, птахоферма, від реалізації продукції одержано 25134 крб. Жалюгідною була оплата праці колгоспника- на трудодень він отримував 12 копійок, 30 грам зерна. До того ж кожен  двір мав здавати  державі вовну, яйця, м’ясо молоко, не маєш- купи, але здай! Тим більше надавалися „добровільні” позики на відбудову промисловості та сільського господарства. Така політика держави лише гнобила повоєнне село.

Всі роботи в господарстві виконувались вручну, бо в Михалківській МТС, що розміщалась в селі, було всього 4 трактори, що обслуговували колгосп Мельниці-Подільської.

У 1947-1948 роках був голод, низькі заробітки в колгоспі штовхали людей на  крадіжки, за які жорстоко карали, наприклад  ув’язненням на різні терміни. Часто за незначні крадіжки (кілька жмень зерна та ін.) люди відбували досить серйозні покарання.

В особливо важких умовах жили переселенці. Перша група, в складі якої було 19 родин, приїхала в жовтні 1945 року із Лемківщини.  Друга група налічувала 16 родин із Перемишлянщини і прибула в село наприкінці грудні 1945 року, проте згодом 8 родин виїхало з села на Львівщину. В загальному на 1946 рік в селі налічувалось 28 сімей переселенців. Одна із таких людей згадує, як їх вивозили із рідних місць, дозволяючи брати лише найнеобхідніше, а коли село залишалось порожнім , то хати підпалювали. Заграви пожеж супроводжували своїх колишніх власників.

У квітні 1960 року було об’єднано колгоспи „30-ти ліття Радянської Армії” та „Комсомолець” (сусіднє село Пилипче) і названо „Дружба”. Проте дане господарство проіснувало лише рік і через даний термін  господарство знову роз’єднали, але назва залишилася за місцевим господарством. У 1961 році господарство стало спеціалізованим, а у січні 1963 року відбулось об’єднання районів. Створено Борщівський район, колгосп отримав назву „Імені Фрунзе”. Стан господарства дещо покращився, проте воно і надалі залишалось нерентабельним. Проце свідчить такий факт. У 1961 році посаджено молодий сад, але вже у 1964 році він за одну ніч був викорчуваний а площу переорали. Існує думка, що сад знищено тому, що продукція із нього поступала лише до вищого районного керівництва, а доходів господарству не давав. Така доля чекала і звіроферму, яку було зруйновано дещо пізніше

Позитивний вплив на розвиток села мала його електрифікація, що дала можливості для розвитку сільського господарства та сприяло його економічного росту. Це видно із таких даних: у 1959 р. доходи господарства становили 214987 крб, в неподільний фонд відраховано 10614 крб.

У 1962 р. загальні доходи становили 553278 крб. Або 2,5 раза більше, ніж в 1959. Неподільний фонд колгоспу становив 107623 крб., збільшився майже в 10 разів, доходи від тваринництва становили 337243 крб., зросли в 2 рази, вироблено м’яса на 100 га угідь 285 ц, це в 1,8 рази більше ніж в 1959 році .

(Матеріали звітів колгоспу за 1959 і 1962 роки)

У колгоспі ім. Фрунзе в 1959 році було вже 13 тракторів, три зернових комбайни, чотири силосорізки, дві кормозапарники та багато інших механізмів, які полегшували працю людей, підвищували продуктивність, здешевлювали вироблену продукцію. За наступний господарський рік колгосп одержав 268 000 прибутку, урожай пшениці становив 18,5 ц з 1га. Більш прибутковим стало тваринництво, зросла оплата праці колгоспників. У колгоспі працювали спеціалісти с/г, які мали відповідно вищу чи середню освіту. Партійна організація налічувала 22 чол., всі керівні посади займали виключно комуністи, секретарем парторганізації був Микола Буратинський, комсомольська організація нараховувала 89 чол., але діяльності ніякої вона не проводила. Із 1960 року головою господарства був Матущак Андрій Степанович.

На початку 70-х років у колгоспі було всієї землі 1500 га, орної 1244 га. У господарстві було 18 тракторів, 5 зернових комбайнів,2 кукурудзозбиральні, 3 бурякозбиральні, 12 автомобілів, 9 тваринницьких приміщень було збудовано на той час на 975 голів худоби; лазню з пропускною можливістю 20 чол. У лютому 1971 року почалась в районі нова хвиля об’єднань. На цей раз колгосп ім. Фрунзе об’єднали із колгоспом ”Нове життя”, центральною садибою господарства стало Івано-Пусте, а назву дістало “Нове життя”. У період укрупнення до цього господарства приєднали колгосп с. Збручанське.

У 80-х роках головою колгоспу працював Чубей Я. П. У цей час у центрі села зведено за кошти колгоспу двоповерховий будинок для спеціалістів-працівників господарства, поруч з ним двоповерховий будинок-амбулаторію. Дещо пізніше почато будівництво цегельного заводу в  Іване-Пусте біля ставу, налагоджено виробництво кахлів.

У с. Збручанському, розпочато, але не завершено, спорудження літнього табору для худоби, теплиць для вирощування  овочів.


Духовні святині Іване-Пусте.

Село завжди становило парафію. Старенька дерев’яна церква св.Івана Богослова побудована з дуба, покрита була колись гонтами, згодом перекрита й обшита вгорі цинковою бляхою. Вона охороняється законом як історична пам’ятка архітектури, відповідно до рішення Тернопільської обласної ради народних депутатів. На охоронній таблиці стоїть 1556 рік, він вважається роком побудови церкви і 1775 р. відноситься до дзвіниці, що згоріла 1977 року. Через усі роки атеїстичного режиму вона була діюча на правах материнської (мала власного священника). Церковна двадцятка, яку в різні роки очолювали Бойко М., Гнатюк, Урсуляк М., турбувалась про церкву і священників. Люди згадують священників о.Синовідського, якого переслідувала ще польська влада, Чолгана, Тичинського, Карачавського, старші пам’ятають місію, що була в селі в 1938 році. Після війни довше працювали отці Ванжура, Бойко, Москва, Кравчук, доїжджали отці Лотеляк, Ментух, Іванів, Гарус, Левенець. 12 липня 1980 року відправив у нас першу Службу Божу о. Михайло Смішко. Церква була колись греко-католицькою, але після собору Костельника (т. зв. Львівський собор 1946 року) стала православною. В 1988 році на відзначення хрещення України-Руси відбулась урочиста відправа, яку очолював Львівський архиєпископ о. Никодим.

У 1990 році о. Михайло Смішко і вся релігійна громада заявила про повернення до предківського греко-католицького обряду, і церква була зарахована Українською греко-католицькою церквою Івано-Франківської єпархії. Рішенням виконкому Тернопільської обл. Ради народних депутатів від 22 квітня 1991 року за № 247 було передано в власність релігійної громади УГКЦ Івана Богослова всі церковні споруди і наявне майно, що знаходиться в них. Знову постало питання будівництва нової церкви. Енергійно до цієї справи  приступили в грудні 1989 року . Активними організаторами оформлення дозволу на будівництво нового храму стали члени парафіальної Ради

1. Парох о. Михайло Смішко;

2. голова парафіяльної Ради Урсуляк Микола; 

3. заступник голови Присяжнюк Петро; 

4. голова ревізійно-контрольної комісії Прудивус Степан; 

5. заступник голови чопик Іван; 

6. член братства Чубей В.Ф.

З клопотанням про дозвіл на будівництво храму  члени парафіяльної Ради Прудивус С. Та Чопик Іван поїхали у Київ у відповідні державні інстанції, дозвіл одержано.

Керуючись дозволом на будівництво храму за №17 від 16 січня 1990 року, місцевим державним органом запропоновано створити комісію для вибору ділянки земельної площі під новобудову св. Храму в селі Івано-Пустому.

Відповідно із  ропорядженням виконкому Борівської Ради народних депутатів від 31 січня 1990 року за №19 була створена комісія в складі:

  1. Голова комісії Яблонько  М. А.-заступник голови райвиконкому;
  2. Бабій В. Т. – райархітектор;
  3. Третяченко В. В. – головний санлікар;
  4. Чубей С. М. – голова виконкому с. Ради Іване-Пусте
  5. Чубей Я.П.- голова колгоспу „Нове життя”
  6. Урсуляк М.Н.- голова церковної ради
  7. Присяжнюк П.С.- заступник голови
  8. Урсуляк С.М.- член церковної ради
  9. Чубей В.Ф.- член церковног браства

 Після обстеження кількох ділянок комісія встановила, що найбільш придатною ділянкою для нового храму буде сільський скверик на території села. Про  це складено акт від 9 лютого 1990 року. Питання, винесене на загальносільські збори, дістало  схвалення усього села. Тому  було вирішено розпочати створення будівельного комітету. Головою комітету обрано Чопика К.Г., секретарем-бухгалтером – Поліщука М.М., касиром – Чубея В.В., завідуючим складом – Прудивуса С.С., відповідальним за будівництво – Гурлика В.І., консультантом по проектній частині – львівського інженера-будівельника Васькова Б.М. для збору добровільних пожертвувань на спорудження святині територію села розподілено на 7 частин-відділів

(протокол №1 від 24 лютого 1990 року)

Одержавши відповідну документацію на право спорудження храму священник парафії отець Михайло 15 квітня 1990 р. освятив обране місце.

Будівництво проводилось за індивідуальним планом – проектом, виготовленим в 1938 р. спеціалістами інженерно-проектного кооперативу при Станіславівській  (Івано-Франківській) греко-католицькій єпархії. Проектний розмір споруди 38х28 м і висота 41м. Даний план-проект підписаний Станіславським єпископом отцем Хомичинним і затверджений Львівським митрополитом Андреєм Шептицьким.

При активній безкорисливій участі парафіян рів-котлован на фундамент був викопаний за 4 дні і вже 19 квітня 1990 р було поставлено 1-й камінь і освячено його. Активні члени будівельного комітету Чопик К. Г., Урсуляк М., Прудивус С., Поліщук М., Чопик Б., Домітрак В., та інші  протягом кількох днів заготовили і завезли будівельні матеріали , а дружньою працею громади безоплатно було залито і вибудовано фундамент. За даними обліку будівництва вартість фундаменту визначена в сумі 12200 крб., що становить 46% від запланованої по кошторису. Перед початком будівництва  за два місяці 1990 року релігійна громада села пожертвувала 118200 крб., у процесі будівництва пожертвування надходили від громадян села, установ і підприємств, товариства “Просвіта” ім. Т.Шевченка за благодійні концерти, братства, сестричества, від вертепів, зірок, Маланки, пожертвування з нагоди дня народження, шлюбу та ін., а також від громад і людей навколишніх  сіл, від вихідців із села, що живуть у віддалених містах, в діаспорі – Канаді, Франції, Росії. Всього за 1990-1994 рр., було зібрано коштів на суму 712 млн.500 тис. крб., 4563 долари, 110 німецьких марок, 12400 рос. рублів.

10липня 1990 р. з адміністрацією Борщівського району було підписано угоду на проведення будівельних робіт. До 1 листопада 1990р. було зведено 2,5 м. стін майбутнього храму. На це витрачено майже 187 тисяч цегли. Проте виникли проблеми із доставкою майстрів із Скали-Подільської  і угоду було розірвано. Для продовження роботи було укладено договір із будівельною бригадою із с. Кудринці. Незважаючи  на складні економічні умови тих років будівництво було завершено 1 листопада 1993 року. На зведення храму витрачено 142 тисячі чорної цегли, з яких на зведення стін витрачено 95 тисяч.

Будівельно-столярні роботи по виготовленню куполів та даху проводили місцеві майстри-столярі агрофірми „Поділля”. Роботу  було завершено  до 1 серпня 1994 року. Покрівельні роботи проводили майстри-бляхарі із сусіднього села Гермаківки. Дах та куполи покриті алюмінієвою та цинковою бляхою, роботу завершено до 1 листопада 1994р. Виготовлення хрестів та куполів  велося на  тернопільському підприємстві „Ватра”. Іконостас виготовлено місцевими майстрами.

Крім того у селі споруджено капличку до 2000-ліття від різдва Христового, що стала ще однією окрасою мого мальовничого села.


Наше село та сучасність.

За адміністративними поділом за Польщі село утворило „гміну”, на чолі якої був війт, за радянської влади – сільську раду. У 70 – 80роках до складу Іване-Пустенської сільської ради входили  ще селища Залісся та Збручанське, що на сьогодні становлять самостійні одиниці. На території сільради знаходилось багато підприємств, зокрема віділення звязку, ощадкаса, медпункт, школа та ряд інших

Початок 60-х років характеризується для села як період швидкого будівництва підприємств як місцевого так і районого значення. У 1959 році збудовано інкубатор, приблизно в той же період засновано дорожньо-транспортну колону по ремонту та реконструкції доріг у навколишніх селах. Наприкінці  70-х років у селі збудовано великий  комбікормовий завод, відкрито вугільно-паливний  склад, бензозаправочний пункт,  значно розширилась існуюча  „Сільгосптехніка”. Її переіменовано на „Агропромтехніку”, відкрито  майстерню,  яка перестала діяти у 1994 році.

Із 1944 року в селі працювала напівсередня семирічна школа, де навчались сільські діти. На  1951 рік  в школі навчалось 233 учні, працювало 11 вчителів, директором працювала Журахова О.І. З роками село розширилось і, звичайно, розширилась школа. Так на 1986 рік тут налічувалось 265 учнів,  існувало 11 класів, працювало 22 учителі. Директор Матущак В.Ф. змінила на цій посаді Бучковського В.Г.,  який передчасно помер після операції в Тернополі напередодні навчального року.

 1990рік. У школі навчались 252 учні, було 12 класів – комплектів; у 89-90 році школи перейшли на 9-річну і 11- річну середню. У школах працювало 23 вчителі.  У школі є фізичний, хімічний, укр.мови кабінети, майстерня (комбінована по дереву і металу), бібліотека, їдальня. До відкриття середньої школи в селі учні здобували середню освіту в Мельнице-Подільській СШ, що знаходиться за 5 км. від села, крім того довгий час існувала т. зв. вечірня школа або класи сільської молоді, де записаним давали документи про середню освіту. Чимало випускників середньої школи здобули вищу освіту. Лише в школі села працює 12 чол., що раніше навчалися в нашій школі, а взагалі їх налічується 98 чол. Із них Колодрубський В.П. - викладач Івано-Франківського інституту нафти і газу;  Никифорчин І.О.-Харківського юридичного інституту та багато інших. Із 50-х років для дошкільнят працював сезонний дитячий садок-ясла, згодом відкрито державний дитячий садок, довгі роки завідувала ним Сікорська; у садку виховувалося 25 дошкільнят. Садок забезпечений кваліфікованими кадрами, завідує Синьків Н.В.

У післявоєнні  роки в селі відкрито медичний пункт, а в 1950р. родильний будинок на 15 ліжок. Вони розмістилися в будинку репресованої Шмиглик Христини. Медичні заклади обслуговували два фельдшери й акушерка. Родильний будинок через пару років закрили (його утримував колгосп), а медпункт був у тому будинку до відкриття місцевої амбулаторії. У медпункті працювали в основному працівники із середньою медичною освітою. У 1989р. завершено будівництво сільської амбулаторії, яке велося за рахунок колгоспу. До 1994 року завершено зведення стін  та покрівельні роботи  по створенню нової школи. Проте далі справа не пішла і будівництво було тимчасово призупинено тому, що виникла проблема із фінансуванням проекту.

Ряд реформ проведених у нашій державі негативно позначилися на стані більшості сіл України. Це спричинило закриття значної частини підприємств.  Незважаючи на це, досить ефективно розвивається приватний сектор. У селі створено малі  фермерські господарстві  .


Список використаної літератури та джерел

  1. Історія міст і сіл  Української РСР. Тернопільська область. – Київ, 1973 р.
  2. Субтельний Орест. Україна. Історія. – Київ, 1991р.
  3. Історія Української РСР. Том 1. – Київ, 1957р.
  4. Державний архів Тернопільської області (ДАТО).
  5. Матеріали Борщівського районного архіву.
  6. Список колишніх старшин і підстаршин українських збройних формувань періоду Визвольних Змагань (1914-1920 рр.), що проживали у Борщівському повіті.//Літопис Борщівщини. Випуск другий. – Борщів, 1993 р.
  7. Чисельний перелік колишніх рядових і підофіцерів українських збройних формувань з Борщівського повіту  9 серпня 1949 року//Літопис Борщівщини. Випуск другий. – Борщів, 1993 р.
  8. Чубатий І. У вирі трагічних подій// Літопис Борщівщини. Випуск третій. – Борщів, 1993 р.
  9. Літопис Борщівщини. Випуск шостий. – Борщів, 1997 р.
  10. Винокур І.С.Телегін Д.Я. Археологія України. Тернопіль, “Богдан”, 2003р.
  11. Історія Української РСР. Т.1.
  12. Матеріали Тернопільського обласного архіву
  13. Історія України  в  документах і матеріалах. – Київ, 1941р.- Т.3
  14. Петровський М.Н. Нариси з історії України. – Київ, 1940р.
  15. Науково – освітянський журнал „Мандрівець” //Тернопільський педагогічний університет ім. Гнатюка. №3, 2004 р.
  16. Заліщицька земля у спогадах емігрантів. – Тернопіль, 1993р.
  17. Літопис Борщівщини. Випуск сьомий. – Борщів, 1999 р

[1] Збірник „Заліщицька земля у спогадах емігрантів”. Книжково-журнальне видавництво „Тернопіль”1993р

[2] Дані встановлено за свідченнями старожилів

[3] За матеріалами документу “Уклад регуляції паньщини і інших інвертарських повіносці дня 25 листопада 1846р. до лічби 78888. Метрика № 1821”

[4] Крип’якевич Іван “Богдан Хмельницький”, Київ, 1954,стор. 192

[5] Крип’якевич Іван “Богдан Хмельницький”. К.,1954, с.192

[6] за матеріалами Борщівського архіву, Тернопільської області.

[7] Журнал “Літопис Борщівщини” , вип. другий 1993р., с.90-95.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь