Історія села Гермаківка

Історія виникнення села Гермаківка

Село Гермаківка розташоване на території колишньої Галичини на Волино-Подільському плато. Поверхня села рівнинна, клімат теплий, вологий. На півночі та північному заході наше село межує з селом Кривче, на заході - з Пилипчем, на південному заході – з Іване – Пусте, на півдні та південному сході –  із Заліссям, на сході та південному сході - з селом Нивра.

Поблизу Гермаківки зберігся Троянів земляний вал (висота 6-8 м, ширина 20-25 м, довжина 25 км); тут знайдені римські монети, бронзові знаряддя. Результати археологічних досліджень дають підставу стверджувати, що насправді ці оборонні вали збудували племена культури фраківського гальшату для захисту від скіфів у 7 ст. до н.е.

Із переказів старих корінних жителів відомо, що село Гермаківка існує вже декілька століть. Перша письмова згадка про нього датована 1641 роком. Тоді ця територія належала до Кам’янецького повіту.

У давні часи наше село було розташоване на березі річки Збруч, про що свідчать уламки череп’яного посуду. Пізніше село розташувалось на південний захід від річки і носило назву Качурівка.

Це  період, коли Галичина була під польським пануванням. Шляхта завела в Україні кріпацтво і панщину. Наше село не було винятком. Селяни працювали на пана без ніякої плати, їм невільно було вийти з цього села без дозволу пана.

Сумне життя було у хліборобів Гермаківки. Люди мешкали у нужденних  хатках  ( часто разом із худобою) в холоді і голоді, у безперервній праці. Щодня приходив до хати панський гайдук і визначав зроблену роботу. Весною  - орати, літом – косити чи жати, восени знов косити, взимку - молотити. Робота йшла під пильним оком панських наглядачів. Селяни платили     панові дань від хліба, худоби, домашньої птиці, бджіл. За всякої провини пан судив селян і назначав кару, яку хотів – навіть смертну.

Найбільшими ворогами для українців стали татари і турки. Татарські напади  для населення були страшним нещастям. Саме таке горе спіткало і наше рідне село. Під час нападу турків в XVII ст. село було спалене, а населення пограбоване. Хто боронився, того убили, хто був безпомічним – брали в полон, решта втікали, покинувши всі свої пожитки. Після спалення наше село почало знову відбудовуватись. Цього разу на території сучасного лісництва. Перша хата була збудована Германом, звідси і пішла назва села Германівка. Згодом самі жителі змінили назву Германівка на Гермаківка.

У 1758 р. збудована перша дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці. Кам’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці (вона діє донині) збудували у 1815 р.; на зовнішніх стінах були вмуровані плити з написами, один із них – «Єрмак» (село колись називалось Єрмаківка). Біля церкви була дерев’яна дзвіниця.

Після першого поділу Польщі в 1772 році між Австрією, Пруссією і Росію Галичина була віддана під владу австрійського уряду. Село Гермаківка також потрапило під гніт Австрійської імперії, який тяжів над населенням Галичини, в тому числі й над гермаківчанами, до 1918 року – часу розпаду Австро-Угорської імперії.    За часів панування  імперії населення Гермаківки також повинно було відбувати панщину. Із переказів Яреми Василя, кріпаки мали свого осаула. Проте, одного разу опівдні приїхав на коні панський управитель і прочитав документ про скасування панщини. Це був 1848 рік. Обличчя кріпаків засяяли радістю. Селяни навіть найняли музиків, гуляли і веселились кілька днів. Потім вони вирішили забрати з панського двору карбові палиці, їх закопали, а на тому місці поставили три камінні хрести, посадили чотири липи, обгородивши частоколом. Ці липи були зрубані лише на початку 90-х років XX ст. Тоді ж були відновлені і хрести, знесені Радянською владою.

Найбільш родючі землі в Гермаківці за часів панування австрійців належали поміщику Зельману, який був тут до часу скасування панщини. Пізніше нашим селом заволодів поміщик Бліхер. Але коли він збанкрутував, то маєток перейшов графу Боварському. Йому належало 70 сіл. Рід Боварських панував тут до 1939 року. Під час першої світової війни в 1914 році сім’я Боварських втекла до Львова, де старий граф помер з голоду в своєму розкішному панському будинку. На початку світової війни в Гермаківку вступили війська царської Росії, які перебували тут три роки.

Влітку 1917 року під час наступу німецьких військ за селом біля лісу в урочищі  Глинка відбулася битва, в якій взяли участь Українські Січові Стрільці. Московські війська потерпіли поразку і змушені були відступити. Загиблим у цьому бою біля церкви насипали символічну могилу.

Після перемоги в жовтневій соціалістичній революції молода Радянська країна почала боротьбу за вихід із імперіалістичної війни. Як тільки 3 березня 1918 року Німеччина заключила Брестський мирний договір, за яким німці та австрійці змушені були залишити наше село, в Гермаківку вступили війська українського націоналіста Петлюри, головний штаб якого знаходився в Кам’янці – Подільському.

У 1920 році після розгрому формувань петлюрівців у Гермаківці було встановлено Радянську владу, яка проіснувала недовго. Похід Антанти ознаменувався в нашому селі вторгненням польського війська . Поляки окупували українські землі, проте війська Червоної Армії примусили панську Польщу підписати мирний договір у місті Ризі, згідно з яким Галичина опинилась під впливом Польщі.

Особливо нестерпним становище селян було за часів панської Польщі. Найкращі родючі землі належали польській шляхті.  Був виданий закон, згідно якого земельну ділянку міг купити лише поляк. Польські пани намагались окатоличити населення. Активну роль у цьому відіграли польські священники. Незважаючи на репресії зі сторони польських властей, українське населення все-таки зберегло свою культуру, звичаї та побут.

Щодо освіти гермаківчан, то спочатку була відкрита «двокласова» школа. Тут вивчали Закон Божий, читання і арифметику. Але й цю школу далеко не кожному вдалось закінчити, оскільки необхідно було вносити велику плату за навчання. За вищу освіту навіть і думати ніхто не міг. Як виняток, вищу освіту отримали всього кілька жителів Гермаківки: Остафіїв Авксентій після закінчення вищого учбового закладу став священником, Зуляк Михайло- ветеринаром, а Мизак Василь – адвокатом.

У 1844 році Гермаківку та сусідні села охопила епідемія холери, а в 1906 році поширилась хвороба скарлетина, яка призвела до масового винищення населення. Ніяких заходів для боротьби з хворобою польський уряд не вживав.

У 1893 році будувалась залізнична гілка «Вигнанка – Іване-Пусте» через Гермаківку. У 1898 році було закінчено її будівництво, а перший поїзд проїхав через село в 1899 році. За словами старожилів, молодь кожної неділі зустрічала поїзд, святково вдягнувшись.

Настав 1939 рік. 17 вересня цього року назавжди залишиться в пам’яті українців західних земель. У цей день в поміщиків було відібрано землю і передано в користування селян. Жителі Гермаківки з ентузіазмом вз’ялись за розбудову нового життя в складі Радянського Союзу.

22 червня 1941 року гітлерівські полчища напали на СРСР. Мирна праця була перервана. Фашисти забирали зерно, худобу, а доросле населення відправляли на примусові роботи в Німеччину. Багато гермаківчан з жалем і смутком  покинули рідні стіни .

У 1944 році під ударами Радянської Армії фашистські війська відступили на Захід. 6 квітня цього ж року біля Гермаківки відбулася битва, в якій ворожі формування потерпіли поразку. Село було звільнене.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни докорінно змінилося наше село. Із одноосібних розорених селянських господарств в 1947 році було організовано два колгоспи.  Перший  мав 816 га землі, другий – 785 га. За свою працю колгоспники отримували мізерну платню на так звані трудодні. Так в 1949 році колгоспники отримували на трудодень 500 грамів зерна і 12 копійок грішми.

У 1950 році відбулось укрупнення і обидва колгоспи об’єднались в одну сільськогосподарську артіль «Більшовик», головою став Бігун Дмитро Миколайович. На той час в Гермаківці налічувалось 569 дворів. У колгоспі працювали 1803 члени артілі. Тут було створено дві польові бригади: будівельна і городня. У зв’язку з реорганізацією МТС колгосп придбав сільськогосподарську техніку: 10 тракторів, 2 зернових комбайни, 2 бурякозбиральних комбайни, 2 кукурудзозбиральних комбайни, 1 силосний комбайн, 1 культиватор, 1 картоплесаджалку, 6 вантажних автомобілів.

Виконуючи п’ятирічні плани розвитку народного господарства, колгоспники добивались непоганих показників виробництва. Відповідно зростали грошові прибутки колгоспу, збільшувалась оплата трудодня, змінилося і саме ставлення до людей колгоспної праці.

Докорінно змінилась Гермаківка і в культурному відношенні . У1948 році відбувся перший випуск Гермаківської ЗОШ . Майже вся молодь здобула середню освіту, більшість залишилась після школи працювати в колгоспі, а частина поступила на навчання у вузи. Серед населення повністю ліквідовано неписемність.

У 1967 році в Гермаківці було відкрито новий Будинок культури, а в 1974 році  - нову середню школу на 500 учнівських місць.

У 1956 році за ініціативою лісничого Гермаківського лісництва Миколи Григоровича Денеки було закладено дендропарк з екзотичних порід дерев та кущів.  Завдяки  дендропарку  Гермаківка стала відома  в усьому Радянському Союзі. Та й не тільки.

Нині в Гермаківці діють ЗОШ І-ІІІ ступенів, дитсадок «Малятко», Будинок культури, бібліотека, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, аптека, стоматологічний кабінет, лісництво, церква Успіння Пресвятої Богородиці, костел (1905 р., відреставрований у 2009 р .),  відділення зв’язку, 7 магазинів. Встановлені пам’ятники Невідомому солдатові (1967 р.), воїнам – односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1975 р.), Т. Шевченку (1972 р.), «фігура» Ісуса Христа на честь 1000-ліття Хрещення Русі (2001 р.) ,  діячеві ОУН -УПА

А. Назарківу (1992 р.), монумент « Борцям за волю України»  (1995 р.), три пам’ятних хрести на честь скасування панщини (1861 р.) , пам’ятний знак М. Денеці (1989 р.), втретє насипано символічну могилу борцям за волю України (1993 р.).

Геологічна пам’ятка природи місцевого значення – гіпсова карстова печера «Двох озер» (довжина – 57 м). розташована в межах лісового урочища Муравинець.

Про Гермаківку йдеться у книгах Дмитра Колісника «Моє село», Нестора Мизака «За тебе, свята Україно», у його ж монографії про цей населений пункт «Село – душа народу».